Рік: 2020

З нагоди зимових свят у головному корпусі Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника відкрита виставка «Новорічно-різдвяна казка».

З приходом зими наближається період новорічно-різдвяних свят. Введення, Катерини, Андрія, Миколая, після якого в Україні кожного вечора збиралися вечорниці. Святий вечір, Свята вечеря – спільна вечеря всього роду. Коляда… Вертеп… Щедрий вечір. Новий рік або св. Василя. Другий Свят-вечір. Цикл свят завершує Богоявлення Господнє. Для українців ці свята завжди були улюбленими. На них чекали всі, та особливо діти, бо вони найвеселіші, а різдвяна ніч – найказковіша.

Про давні звичаї та обряди новорічно-різдвяних свят написано багато книжок. Окремі з них сьогодні можна оглянути на виставці.

Про них розповідають також представлені на виставці дитячі книжки.

Окрему групу формують спеціально відібрані коляди, які в Україні мають три значення. Це Різдвяні свята. Це пісня, яку українці виконують під час Різдвяних свят. Її також трактують винагородою за величальну пісню (О. Воропай).

Коляду, насамперед парубоцьку, прикрашає Різдвяна Зірка. Вона тісно пов’язана з євангельською легендою про Ісуса Христа, чудесне народження якого сповістила світу «Вифлеємська зірка». Так, євангеліст Матвій пише, що в момент народження Ісуса з’явилася «Його зоря на Сході» (Мт. 2:2). Побачивши її, мудреці прибули в Єрусалим вклонитися чудесному Немовляті. Про зірку євангеліст Матвій згадує ще двічі. «Тоді Ірод покликав тайкома мудреців, випитав у них пильно про час, коли зоря з’явилась» (Мт. 2:7), «І ось зоря, що її бачили на сході, йшла перед ними, аж поки не підійшла й не стала зверху, де було Дитятко. Побачивши зорю, зраділи радістю вельми великою» (Мт. 2:9–10). Зірка стала важливим символом Різдвяних свят у народних традиціях. Дослідники по-різному описують виготовлення Різдвяних Зірок. «Перш за все робилася “звізда” з різнокольорового паперу, який мастили маслом, або олією, щоб потім краще папір світився. Робили “звізду” на 5, 6, 7, часом і на 12 рогів. В середині “звізди” в колі наліплювали ікону Різдва з одного боку, а з другого робили двері, через які вкладали в середину “звізди” свічку. Роги “звізди” з’єднували ланцюгом, зробленим з різнокольорового паперу. Часом робили 2–3 ланцюги поміж рогами» (О. Іванов). «“Звізду” роблять з дерев’яної обичайки та тоненьких дощечок – шалівок. Рівно ж не п’ять і не шість, а сім. Звізда декорується кольоровим папером, стрічками. В середині – образок “Народження Христа” і свічка» (О. Воропай). «Всі колядники старалися, аби їхня звізда була найкращою. У малих та середніх звіздах світилося по одній свічці, а у великій – з якою ходили парубки – три» (В. Шагала).

У верхньому ряді експозиції представлені чотири проєкти Різдвяних Зірок (Буковина, Донбас, Закарпаття і Наддніпрянщина). Це бакалаврська робота (2020) Дарії Кіц (керівник Олена Жеребецька, кафедра книжкової та станкової графіки, яку в Українській академії друкарства очолює Сергій Іванов). Їхню основу становить восьмикутна зірка, яку в Україні називають Алатир, а саме її парна система символіки 8–4. Цей восьмикутник є характерним для української народної орнаментики в цілому. Авторка творчо переосмислила його, врахувавши регіональні відмінності традицій.

На виставці окрему увагу приділено дереворізу. В Україні він набув поширення насамперед завдяки народним майстрам. Вони виконували т. зв. народні гравюри (народні картинки). Імена більшості авторів сьогодні невідомі. Найдавніші з відомих нині творів походять із кінця XVI ст., проте поширеною є думка про існування дофедорівських «паперових образів», засвідчене діяльністю львівського міщанина Лаврентія Пилиповича, учителя багатьох митців, у тому числі помічника Івана Федоровича Гриня Івановича із Заблудова. Із датованих перші походять із 1653, 1659 і 1661 рр. Розвиток народних дереворізів у першій половині XVII ст. тісно пов’язаний із діяльністю друкарні Києво-Печерської Лаври, де поряд із книгами продукували аркушеві дереворити для прочан та інших відвідувачів Лаври. Згодом відомими стали інші осередки станкової ксилографії: у XVII–XVIII ст. – Львів, Чернігів, Почаїв, у ХІХ ст. – с. Плазів на Любачівщині, околиці містечка Борзни на Чернігівщині. Із появою у ХІХ ст. масового друку дешевих лубків цей жанр українського естампа занепав. Найпізніший відомий зразок народної гравюри був придбаний 1909 р. на ярмарку в Станіславові (нині — Івано-Франківськ). Домінуючою тематикою творчості народних майстрів була релігійна. Найпоширенішими стали зображення Ісуса Христа і Пресв. Богородиці, а серед агіографічних — образ св. Миколи. Вони відображають духовний світ українців, дають уявлення про популярність тих чи інших святих у народі.

Більшість із представлених на виставці народних дереворізів є частиною колекції Юзефа Ґвальберта Павліковського (1793–1852), який одним із перших, хто почав цікавитися графічними творами народних майстрів. Поміщик, правник та урядовець австрійської адміністрації, він виконував функцію придворного секретаря у Відні. Для нього колекціонерство було способом збереження наукового і культурного доробку народу, позбавленого власної держави. Втілюючи у життя свої плани, саме він звернув увагу сучасників на недооцінену тоді творчість народних умільців. У цьому йому активно допомагали рисувальник, гравер і бібліотекар Каетан Вінцент Келісінський (1808–1849) і вчений Теофіл Жебравський (1800–1887). Усі вони до сьогодні збереглися у доброму стані. На них немає характерних знаків використання. Це дає підставу припускати, що відбитки найчастіше потрапляли до колекції не з селянських домів, а їх купували у крамарів або замовляли безпосередньо у майстернях. Окремо на це вказує домінування у колекції не кольорових відбитків, які, на думку дослідників, не могли подобатися простому користувачу. Відбитки виконані з дошок XVIII–ХІХ ст. Вони відображають різний рівень виконання мистецької та ремісничої майстерності дереворитників, про яких ми маємо дуже скупу інформацію. Повним іменем і прізвищем підписалися Антоній Цеховіц і Олександр Цеґленцький. У той же час у колекції Ю. Ґ. Павліковського налічується 25 варіантів сигнатур. Твори народних майстрів мають виключно релігійний зміст. Усі вони виконували культові функції. Завдяки їм серед неписьменних людей ширилися знання про святих покровителів і чудотворні ікони. Сьогодні важко переоцінити історичну і мистецьку вартість колекції Ю. Ґ. Павліковського. Вона захоплює і вносить нові знання про духовність та естетику наших предків. Більшість із представлених творів експонували на виставках «Зустріч. Народні дереворити з колекції Юзефа Ґвальберта Павліковського, що зберігається у Львові» в Етнографічному музеї ім. С. Удзєлі у Кракові (2014), а згодом у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України під назвою «Народний дереворит у художніх збірках Львова» (2017).

На виставці представлені вироби із соломки, які належать до одного з найдревніших видів декоративно-ужиткового мистецтва. Перші такі пам’ятки зустрічаються вже в часи неоліту. Переважно це найрізноманітніші побутові предмети, які були поширеними у всій Європі. В Україні перший із відомих виробів такого типу датується XVIII ст. Найбільшого розвитку мистецтво виготовлення плетених виробів із соломи досягло у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. У цей час Україна славилася виготовленням побутових предметів, у тому числі солом’яних посудин великого розміру, скринями для зберігання дрібних предметів. На українських землях із соломи робили одяг (брилі, пояси), а також взуття. Солому використовували і для дитячих іграшок. Окреме місце в житті українців посіли вироби з соломки, якими прикрашали оселю. Їх виконували з соломи різних видів злаків (пшениці, жита, вівса). Оскільки їхній асортимент завжди був надзвичайно широкий, то це впливало на художню специфіку творів. Соломка добре гнеться, розщеплюється по всій довжині, гармонійно поєднується у виробах з іншими видами рослинної сировини, а також з деревиною, металами, шкірою, тканинами, пластмасами. Її деколи фарбують природними і штучними барвниками. Переплетення у різних комбінаціях створює конструктивну основу й ритмічний візерунок. Особливого забарвлення виробам додає природний золотий блиск соломки. На зимові свята із соломки виготовляли «павучки», обереги і прикраси української оселі на свята. «Павучка» кріпили до центрального сволока увечері перед Різдвом. Вони трималися на довгих волосинах із конячого хвоста і постійно крутилися у різні сторони, справляючи враження живих істот. Для створення цієї прикраси найчастіше використовували житні стебла. Нарізані соломинки різних розмірів скріпляли за допомогою нитки, яку пропускали через порожнину. Так виготовляли квадратики і кубики різних розмірів. Найбільшу фігурку брали за основу. На її боках кріпили павучків меншого розміру. Інколи у середині основної фігури розміщували декілька квадратиків та ромбиків мініатюрного розміру. Кожен із них є неповторним і вражає своєю ажурністю.

Кілька різдвяних «павучків», а також ангелів для виставки виконала із соломки Олеся Семчишин-Гузнер, старший науковий співробітник відділу українського мистецтва ХІХ – початку ХХ ст. Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, кандидат мистецтвознавства, автор багатьох науковий праць, у тому числі монографії «Модест Сосенко (1875–1920)» (2020).

На виставці можна оглянути витинанки, які в українській народній творчості формують окремий вид декоративно-ужиткового мистецтва. Їх вирізають (витинають) ножицями або ножем зі шкіри, тканини, кольорового паперу та інших матеріалів. В Україні поява витинанок пов’язана насамперед з оздобленням одягу, збагаченням його візерунками зі шкіри, чи тканини. З появою паперу витинанки активно почали використовувати в оздобленні житла. Їх виготовляли з кольорового глянцевого паперу, згинаючи аркуш удвоє, вчетверо або увосьмеро. У другій половині ХІХ ст. їх використовували для оздоблення стін, сволоків, вікон, полиць, груб, коминів. Згодом вони набули популярності в оформленні клубів, читалень тощо. Розквіт української витинанки припадає на кінець  ХІХ – на початок ХХ ст. Вже в 1894 р. паперові витинанки експонували на Загальній крайовій виставці у Львові. У делікатному ажурному папері бачили потенціал, вартий уваги професійних митців, які шукали нових ідей. На підставі збережених пам’яток можна говорити, що українські витинанки поділяються на одинарні (з одного аркуша, суцільні) і багатошарові (складені і накладні). За характером композиції вони бувають симетричні й асиметричні. Найпоширенішим у витинанках є геометричний і рослинний орнаменти, але трапляються також антропо- та зооморфні фігурки, зображення предметів побуту тощо. Безумовно, витинанки мають свої регіональні художні особливості. Традиції витинанок збереглися до сьогодні. Велика роль у цьому належить новорічно-різдвяним святам, коли відомі і малознані митці прикрашають ними домівку.

На виставці представлені витинанки, які спеціально виконала Оксана Овчарук, реставратор відділу поліграфії та первинної реставрації фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. Усі вони нагадують багатокутні сніжинки, які часто розміщають на шибках вікон.

Виставку доповнюють листівки, які походять із колекції Івана Гречка, громадського і релігійного діяча. Під впливом знайомства з родинами Сельських, Колесс, С. Щурата, С. Караффи-Корбут, Ю. Редька, К. Звіринського, а також В. Вітрука почав збирати речі, які могли знищити з ідеологічних міркувань. Більшість із листівок виконали відомі митці української діаспори.

Лариса Купчинська, в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України імені В. Стефаника, кандидат мистецтвознавства, доцент

Шановні відвідувачі! Колектив Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника запрошує Вас до перегляду виставки і вивчення її фондів. Експозицію підготували співробітники Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, відділу бібліотекознавства і відділу організації фонду та книговидачі Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника.

Високоповажана Любове Андріївно!

Колектив Львівської національної наукової бібліотеки України імені В.Стефаника щиросердечно вітає Вас зі  славним  Ювілеєм! Знаємо і шануємо Вас як видатну вчену –  книгознавця, документознавця, джерелознавця, архівознавця,  члена-кореспондента Національної академії наук України, генерального директора Національної бібліотеки України імені В. Вернадського.

Актуальність  і важливість проблем, дослідженню яких Ви присвятили свій науковий талант, високо поціновані  українською спільнотою як у нашій державі, так і поза її межами. Відзначаємо Ваш вагомий внесок у розвиток української бібліотечної справи та в утвердження ролі книгозбірень у формування інформаційного простору України. Ваша увага і високий авторитет серед молодих учених дозволив виховати для сучасної бібліотекознавчої науки цілу плеяду молодих дослідників.

Шануємо Вас, Любове Андріївно, як палку прихильницю Львівської національної наукової бібліотеки України імені В.Стефаника. Вдячні Вам за постійну моральну і фахову підтримку у реалізації важливих проектів, що здійснює наша книгозбірня.

Уклінно дякуючи Вам за невтомну працю на ниві збереження  і примноження української національної культурно-історичної спадщини, просимо для Вас у Бога міцного здоров’я, благополуччя, душевного спокою і великого людського щастя!

Хай буде плідною Ваша щоденна професійна праця та гідною винагорода за самовідданість!

Від імені колективу ЛННБ України ім. В.Стефаника,
з повагою генеральний директор Василь  Ферштей

З нагоди Дня української вишиванки, який припадає на 21 травня, у головному корпусі Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника відкривається виставка «Магія української вишивки».

Українська народна вишивка — це цінне надбання культурної і матеріальної спадщини етносу, важливе джерело вивчення його минувшини. Вишивка відображає особливості тривалих культуротворчих процесів різних історичних періодів, передає світоглядні уявлення та естетичні вподобання українців.

Упродовж століть формувалися і викристалізовувалися найхарактерніші етнолокальні та мистецькі характеристики вишивки, з покоління у покоління передавалося вміння творити голкою вишукані узори. Синтез традиції та новаторства, архаїчного і професійного, буденного та святкового дає можливість говорити про вишивку як високохудожній витвір народного декоративного мистецтва України.

Художньо-стильові й естетичні особливості вишивки залежать від матеріалів і вишивальних технічних прийомів, які безпосередньо відіграють важливу роль у створенні різноманітних орнаментальних композицій. Основним матеріалом для традиційної вишивки слугували нитки різного ґатунку ― конопляні, лляні, вовняні, шовкові, бавовняні ― доморобні та промислового виготовлення. Залежно від призначення виробу та соціального статусу власника в декорі використовували і більш дорогі матеріали: металеві нитки (сухозліть), бісер, стеклярус, лелітки та ін.

Використовують нефарбовані нитки натурального забарвлення (сірі, білі, восковані), фарбовані органічними барвниками, переважно рослинного походження, а також нитки промислового виготовлення. Народні вишивки тривалий час виконували на матеріалах, виготовлених у натуральному господарстві: льняних, конопляних, вовняних тканинах, а також на шкірі. Однак із розвитком промислового текстильного виробництва та під впливом міської моди впродовж ХХ ст. доморобні тканини були витіснені промисловими, що певною мірою вплинуло на художньо-стильові характеристики вишитих виробів.

В Україні відомо понад 100 видів різноманітних технічних прийомів вишивання: окремі з них використовують до сьогодні, деякі ― призабуті, що спонукає до їх відтворення. Переважає низинка, хрестик; побутують — виколювання, вирізування, верхоплут, лічильна гладь, ланцюжок (тамбурний шов), плетінка (козлик), різні варіанти «по брижах» (по складках), мережка, змережування, обметиця, техніки горизонтальних стібків (мотане, кафасор, поверхниця, набирування), курячий брід, ретязь, штапівка, стебнівка; а рідкісними є «колодки», «розчохи», качалочки, «позаігленне». Використання певного стібка чи технологічного прийому часто залежить від призначення виробу, який оздоблюють, його розмірів, а також використаних матеріалів.

В Україні вишивкою прикрашали різні види народного одягу: сорочки, керсетки, спідниці, фартухи, свити, сердаки, кожухи, кептарі, зокрема головні убори ― очіпки, перемітки, хустки. Окрім орнаментальних композицій ― як оздоблення ― вишивальні прийоми використовували для з’єднування деталей. Різноманітні змережувальні шви надавали виробам завершеного вигляду, додаткової декоративності, ставали інколи упізнаваним маркером локальної належності.

Вишивка є невід’ємною частиною оздоблення предметів народного побуту. Чільне місце в традиційній культурі українців відводиться рушникам різного призначення: побутовим «утиральникам», весільним, поховальним. З такими виробами в українців пов’язано багато звичаїв та обрядів. Наприклад, ткані вироби з вишитим декором виконують функції дарунка між родичами у весільних ритуалах. Рушники використовують в обряді хрещення новонародженого. В селянських хатах домашні ікони прикрашали рушниками-божниками.

Поширеними в народному побуті були й інші інтер’єрні тканини, якими прикрашали житло. Це, зокрема, скатертини, пошивки, підзори до простирадл. Та зі зміною внутрішньої обстави традиційного житла українців та впливу соціокультурних чинників від другої половини ХХ ст. народні тканини здебільшого набувають декоративної функції. Окремі типи текстильних виробів виходять з побуту, натомість з’являються нові: декоративне панно, портрет, картина.

Взорам української народної вишивки притаманне велике розмаїття орнаментальних композицій та колористичного вирішення. Залежно від історичного періоду, етнографічної належності, взаємовпливів особливостей пограниччя та культур сусідніх етносів, вишивка вирізнялася художньо-стилістичними ознаками, характерними для окресленої території чи навіть окремого осередку.

Наприклад, давні зразки вишивки з Полісся, Волині та Бойківщини виконані переважно ахроматично в одному кольорі. Геометричні орнаменти поширені на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині (від середини ХХ ст. розширилася кольорова палітра). Стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Поділля, Буковини. Фітоморфні композиції натуралістичного і мальовничого трактування простежуються у вишивках Київщини, а особливо ― Полтавщини. Мережка й ажурні вишивки загалом відомі на Полтавщині, середньому Поділлі та Покутті. На Буковині та Покутті застосовували дуже різні технологічні прийоми, різні кольорові сполуки, внаслідок чого створювалися високомистецькі зразки вишивки. Залежно від часового відтинку й етнографічного районування, поширеними були сині та червоні кольори, червоні та чорні барви, колористичні гами гарячо-червоних і насичено-жовтих відтінків (В. Січинський).

Сьогодні історія вишивки викликає жваве зацікавлення та водночас є об’єктом численних дискусій. У різних джерелах можна почерпнути відомості про те, що вона сягає часів, відколи людина навчилася шити одяг. Про побутування вишивки на українських землях є згадки вже в ХІ ст. (Ізборники князя Святослава Ярославовича і фрески собору св. Софії у Києві). Про неї не раз писали мандрівники XVІI ст. (Гійом Левассер де Боплан, Павло Алеппський). У XVІIІ–ХІХ ст. одяг українців описували Олександр Іванович Ріґельман, Йоганн Готліб Ґеорґі, Дмитро Пащенко, Яків Маркович, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Микола Маркевич та ін. Одяг українців, невід’ємною частиною декору якого була і вишивка, став предметом зацікавлення багатьох митців: Домініка П’єра Де ля Фліза, Юрія Ґлоґовського, Тараса Шевченка та ін.

Упродовж століть українська вишивка зазнала чималих змін. Вони торкнулися мотивів орнаменту і колористики, матеріалів та прийомів вишивання. Зокрема, інтенсивне розповсюдження від середини ХІХ ст. промислових тканин і матеріалів для вишивання внесло корективи в художньо-стильові особливості. Утім через такі впливи вишивка не втратила своєї привабливості, а навпаки ― щораз захоплювала і привертала увагу своєю унікальністю та впізнаваністю. Реакцією на цей динамічний і незворотній процес відходу від традиційних вишитих мистецьких пам’яток стало прагнення багатьох провідних діячів культури, прогресивної інтелігенції та широкого кола громадськості наблизитися до джерел української давнини і якомога ширше її популяризувати.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. винятково важливу роль у пропаганді кращих зразків української вишивки відіграли промислові та сільськогосподарські виставки. Вони відбувалися у різних містах України та поза її межами. На них були широко репрезентовані вишиті вироби високого мистецького рівня найталановитіших на той час українських майстрів.

На виставці «Магія української вишивки» з фондів ЛННБ України ім. В. Стефаника експонуються унікальні фотографії Етнографічної виставки, яка відкрилася 7  липня 1887 р. у Тернополі. Їх поява стала можливою завдяки Олександру Барвінському і Владиславу Федоровичу, які очолювали Український комітет виставки. Вони ставили перед собою завдання належним чином представити традиції та культуру українського народу. Це передбачало виконання фотографій «усіх найважливіших груп» і створення пам’ятного альбому, який би знайомив «ширший світ з життям, звичаями і економічним становищем нашого люду» (І. Франко). До альбому входило 50 фотографій, які виконав тернопільський фотограф Альфред Силькевич. Авторами постановок для них були відомі митці західного регіону України Тадей Рибковський і Юліан Макаревич. Перший примірник альбому фотографій з Етнографічної виставки 1887 р. у Тернополі подарували ерцгерцогові Рудольфу, синові імператора Франца Йозефа І. Сьогодні цей фоліант зберігається в Австрійській науковій бібліотеці (Відень).

Унаслідок глибокого усвідомлення національною інтелігенцією цінності культурного минулого народу для його подальшого розвитку активізувався рух із збору вишитих пам’яток. Кращі твори стали частиною колекцій приватних осіб і священиків (І. Свєнціцький). Діяльність приватних, а згодом і державних музеїв розкрила потребу в фаховому зборі експонатів і їхньому належному зберіганні, а головно актуалізувала питання професійного дослідження і популяризації надбань національного мистецтва. Музеї набули значення освітніх і культурних осередків. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. український одяг, вишивку вивчали Павло Чубинський, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, Дмитро Яворницький, Олександра Єфименко, Федір Вовк, Дмитро Зеленін, Віра Білецька та ін. Їхні фундаментальні праці стали міцним підґрунтям української школи етнографії.

На виставці «Магія української вишивки» можна оглянути видання «Зразки домашнього промислу селян на Русі» (1880–1889), яке складається із 10 зошитів. Вони містять кольорові літографії з докладно підібраними творами і зразками орнаментальних мотивів з різних видів народного мистецтва західноукраїнських земель. Два зошити присвячені зразкам вишивок із різних колекції, у тому числі Володимира Дідушицького. Їх готували вихованці Школи рисунків і моделювання у Львові: М. Конопацька, Софія Фухса, Олена Коморовська, під керівництвом Людвіга Вербицького, співзасновника і віце-президента Львівського міського промислового музею. Обкладинку до одного з них виконав Северин Обст ― знаний митець, який багато часу присвятив вивченню етнографії. Зошити були надруковані у літографічній майстерні Івана Косткевича.

На виставці демонструється також альбом «Вишивки Всхідної Галичини» (1895), укладений на основі рисунків Антона Хойнацького. Його готував «Клюб русинок у Львові» ― культурно-освітнє жіноче товариство, засноване у Львові у 1893 р. Головою товариства була Герміна Шухевич. Активну участь у його роботі брали Марія Білецька, Марія Грушевська та багато ін. До першочергових завдань товариства належало виховання ремісничої молоді. Зразки вишивок, які увійшли до альбому, походять із Товмацького (Тлумацького), Надвірнянського, Калуського, Снятинського і Підгаєцького повітів Східної Галичини. Усі вони були надруковані в літографічній майстерні Андрія Андрейчина. Альбом викликав широкий резонанс у суспільстві. Позитивні відгуки про нього були надруковані у багатьох часописах. Альбом спричинився до появи багатьох інших, зокрема «Українські моноґрами для вишивок хрестиком і гафтом» (1896, 1909) і «Буковинські гуцульські вишивки» (1911) (О. Купчинський).

До вагомих осередків вивчення і збереження народного мистецтва належав Музей Наукового товариства імені Шевченка, відкритий у Львові в 1895 р. під опікою та заходами Етнографічної комісії НТШ (голова Іван Франко, заступник голови Федір Вовк, секретар Володимир Гнатюк), з початком діяльності якої «можна зауважити щораз видатнішу працю на полі української етнографії» (С. Здзярський). Закликаючи свідомі верстви населення долучатися до порятунку народних пам’яток, вони продемонстрували важливість справи. На початку діяльності найактивнішими збирачами пам’яток були вчителі народних шкіл, зокрема Б. Заклинський, Л. Гарматій, А. Онищук, М. Кузьмак та ін. Завдяки їхній праці Музей поповнився унікальними експонатами, що надало цьому закладу народознавчого профілю. Музейна колекція спонукала до глибшого вивчення традицій народного мистецтва. Прикладом для інших стала діяльність Івана Франка, який у 1904 р. взяв участь в етнографічній експедиції Бойківщиною за маршрутом: Мшанець — Лютовиська — Дидьова — Локоть — Бориня — Сморже — Лавочне — Тухля — Славсько — Гребенів — Сколе — Вижнє і Нижнє Синевідсько (Синьовидне) — Крушельниця. На підставі вивчення регіону він опублікував статтю «Етнографічна експедиція на Бойківщину», яку надрукував журнал «Zeitschrift für österreichische Volkskunde» (Відень, 1905). У 1972 р. її переклали і надрукували у журналі «Жовтень» (Львів, № 8, 9).

На виставці експонуються матеріали, які демонструють діяльність Олени Кульчицької у напрямі вивчення і популяризації української вишивки. В її основі лежить співпраця з Володимиром Гнатюком (Р. Кирчів), а також із Музеєм НТШ. Крім збиральницької і дослідницької роботи, О. Кульчицька виконала багато етнографічних зарисовок народного вбрання, зокрема оздобленого вишивкою. У полі її зору найчастіше були терени Гуцульщини, Покуття і Західного Поділля. Усі ці твори нині мають неоціненну наукову вартість (С. Гвоздевич). З нагоди 75-ліття художниці і 45-ліття її творчої діяльності у 1953 р. в Українському державному музеї етнографії та художнього помислу Академії наук УРСР організували виставку, яка розкривала її велику роботу в ділянці етнографії та художнього промислу. На основі цієї виставки видано каталог. Багатолітню працю О. Кульчицької підсумовує альбом «Народний одяг Західних областей УРСР» (1959), до якого входять 74 таблиці.

Продовжувачами традицій української етнографічної школи стала плеяда науковців. Підтвердженням цьому є праці Софії Чехович (О. Козакевич), Лідії Бурачинської (Г. Стельмащук), Ірини Гургули (М. Моздир), Катерини Матейко (О. Никорак) та багато ін. Їхні дослідження часто публікувалися у формі статей, які часто друкували на сторінках часописів різних періодів («Наша хата», «Народна творчість і етнографія»). У 1977 р. у Києві вийшла фундаментальна праця К. Матейко «Український народний одяг». Вирізняючись багатою джерельною базою, маючи глибоке науково-пізнавальне значення, будучи детально ілюстрованою, книжка дуже швидко розійшлася по світу.

Подібно до своїх попередників, дослідники розглядали музейні колекції як найдостовірніше джерело наукових розвідок, зокрема присвячених українській вишивці. Кожен експонат становив для них велику цінність. Працюючи з музейними фондами, вони прагнули дослідити не лише художньо-естетичні особливості виробів загалом, а й осягнути своєрідність духовно-мистецької сутності української культури. Свої спостереження вони повсякчас підтверджували під час експедицій у різні регіони України.

Експоновано альбоми, підготовлені на базі музейних збірок. Із наукового погляду вагомими є видання «Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки» (1960) й «Українське народне мистецтво. Вбрання» (1961). На їхніх сторінках подано світлини не тільки комплектів традиційного вбрання різних регіонів України, оздобленого вишивкою, а й окремі зразки вишитих компонентів одягу. На окрему увагу на виставці заслуговують «Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва» (Львів, 1969).

Представлено також науковий доробок дослідників, перші праці яких з’явилися у 1970-х – 1980-х рр. Серед них – Раїса Захарчук-Чугай (1936–2019), доктор мистецтвознавства, професор. Вивчення народного мистецтва розпочала у 1961 р. і відтоді підготувала багато вагомих праць, окремі з яких декілька присвячені українській вишивці. Дослідниця брала участь в укладанні довідника «Народні художні промисли УРСР» (Київ, 1986) та навчальних посібників «Декоративно-прикладне мистецтво» (Львів, 1992), «Українське народне декоративне мистецтво» (Львів, 2012). Серед її праць виділяються укладені нею альбоми: «Ольга Загородня-Трачук. Узори, повернуті в Україну» (Львів, 1996), «Шандро Мирослава. Гуцульські вишивки» (Сучава; Чернівці, 2010). У 1994–2008 рр. дослідниця вивчала традиційну культуру радіаційно забруднених зон Полісся. Як результат – у 2007 р. видала книжку «Народне декоративне мистецтво Українського Полісся. Чорнобильщина», в якій окреме місце відведено вишивці.

На виставці експонуються праці Тетяни Кари-Васильєвої, Заслуженого діяча мистецтв України, Дійсного члена Національної академії мистецтв України, доктора мистецтвознавства, професора. Починаючи з 1976 р., дослідниця підготувала багато праць з теорії і практики українського народного мистецтва, велику увагу приділила історії української вишивки, церковному шитву України, його іконографії, стилістиці, художнім особливостям: «Українська вишивка: Альбом» (Київ, 1993), «Українська народна вишивка» (Київ, 1995, співавт.), «Літургійне шитво України XVII–XVIII ст.: Іконографія, типологія, стилістика» (Львів, 1996), «Український рушник» (Київ, 1997), «Українська вишивка» (Київ, 2002; 2006, співавт.), «Історія української вишивки» (Київ, 2008).

Окреме місце на виставці займають праці Галини Стельмащук, Академіка Національної академії мистецтв України, доктора мистецтвознавства, професора. Невід’ємною частиною доробку дослідниці у галузі історії і теорії декоративно-ужиткового мистецтва становлять праці, в яких, зокрема, охарактеризовано вишиті компоненти традиційного одягу українців. Серед них «Український стрій» (Львів, 2000; співавт.; перевидання 2011), «Давнє вбрання на Волині» (Луцьк, 2006), «Українське народне вбрання» (Львів, 2013). Знаковою серед книжок є праця у співавторстві з Д. Крвавичем «Український народний одяг XVII – початку ХІХ ст. в акварелях Ю. Глоговського» (Київ, 1988). Вагома частина наукового доробку вченої ― розділи у колективних працях: «Народні художні промисли України» (Київ, 1986), «Лемківщина» (Львів, 1999), «Історія Гуцульщини» (Львів, 2001. Т. 6), «Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат» (Львів, 2006. Т. 2) та ін.

Висвітлено наукові здобутки Олени Никорак, доктора мистецтвознавства, професора, автора багатьох статей, які надруковані на сторінках наукових часописів «Народознавчі Зошити», «Вісник Львівського університету», «Образотворче мистецтво» тощо. Чільне місце займає її відома праця «Українська народна тканина ХІХ–ХХ ст.: типологія, локалізація, художні особливості» (Львів, 2004). Обабіч розташовані укладені вченою альбоми «Український рушник» (Київ, 2004), «Ганна Вінтоняк» (Львів, 2011). На окрему увагу заслуговує розлога стаття дослідниці у виданні «Гуцульська вишивка з колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського» (Київ, 2010).

Виставка, організована у приміщенні ЛННБ України ім. В. Стефаника, широко демонструє напрями розвитку української вишивки на сучасному етапі. Альбоми народних майстрів якнайкраще відображають переосмислення традицій на новому рівні, їх інтерпретацію з огляду на вимоги часу. Вони часто доповнюються десятками узорів для вишивання.

На виставці експонуються ґрунтовні видання багатьох музеїв України, які розкривають багатство фондів кожного з них. Попри те, що серед них переважають альбоми, усі вони підготовлені на високому науковому рівні. Велику їхню цінність становить публікація пам’яток, невідомих широкому загалу. Її посилює високоякісний поліграфічний друк. Їм не поступаються видання Інституту колекціонерства при Науковому товаристві імені Шевченка.

На виставці також представлено вагомі праці дослідників кінця ХХ – початку ХХІ ст. Вони ґрунтуються не лише на фіксуванні, картографуванні вишивки як мистецького явища, а й на глибокому вивченні особливостей загальнонаціональних і локальних мотивів, символіки вишиваних творів, процесу вишивання, технік та технологій тощо. Ці праці засвідчують звернення до музейних класичних зразків і пам’яток, які зберігаються у приватних збірках.

В експозиційному просторі виставки присутні два альбоми («Краса української вишивки» і «Збірка вишивок Ігора Чмоли» (обидва датовані 2012 р.). Ігор Чмола ― активний громадський діяч, який емігрував у США. Підтримуючи контакти з багатьма українцями діаспори, він долучився до заснування в Баффало Станиці Братства Колишніх Вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії, був членом Головної Ради Українського Братського Союзу в Баффало. Важливим своїм обов’язком, окрім багатьох інших, вважав створення колекції зразків української народної вишивки. Виконані ним власноруч на підставі вивчення надзвичайно різних джерел, вони експонувалася у багатьох містах США і Канади, викликаючи захоплення відвідувачів. Альбоми, які великою мірою відображають колекцію, «мережать […] казку про красу української вишивки» (І. Чмола). У жовтні 2018 р. колекція І. Чмоли надійшла у фонди ЛННБ України ім. В. Стефаника. Кращі її твори нині помітно збагачують виставку.