Історія бібліотеки

Львівська національна наукова бібліотека України імені В.Стефаника – з 1940 р. Львівський філіал Бібліотеки АН УРСР, з 1944 р. – Львівська бібліотека АН УРСР, з липня 1963 р. – Львівська державна наукова бібліотека Міністерства культури УРСР, з 1969 р. – Львівська державна наукова бібліотека АН УРСР, з травня 1971 р. – Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника АН УРСР. 5 серпня 1989 року бібліотека отримала статус науково-дослідного інституту. Від березня 1994 р. – Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України. 10 квітня 2008 року указом Президента України В.Ющенка бібліотеці надано звання національної, залишивши у підпорядкуванні НАН України, і тепер вона іменується – Львівська національна наукова бібліотека України імені В.Стефаника. Одна з найбільших книгозбірень України створена у 1940 р. на основі об’єднання фондів таких бібліотек, як: – Наукового товариства ім. Шевченка, “Народного дому”, Національного інституту ім. Оссолінських, частини фондів бібліотеки-музею “Ставропігіон”, Товариства “Просвіта”, монастирів, національних товариств (вірменського, єврейського), приватних збірок (власники яких часто були репресовані НКВД) та ін. Центральним приміщенням бібліотеки визначено будинок “Оссолінеуму” (вул. Стефаника, 2). На базі колишніх бібліотек Баворовських, “Народного дому” й НТШ створено, відповідно, відділи мистецтва, стародруків і раритетів (тепер – рідкісної книги), української літератури (тепер – україніки). Перед війною тут працювали відомі знавці книги і спеціалісти колишніх львівських бібліотек – А.Ґенсьорський, М.Деркач, М.Штеліга. Значну роль в її організації відіграли вчені М. Возняк, В. Дорошенко, Ю. Полянський, К. Студинський, В. Щурат, І. Крип’якевич. Від літа 1940 р. почав діяти спеціальний відділ (т.зв. “спецфонд”), до якого у великій кількості звозилась українська та іншомовна література (розформовано щойно у 1991-1993 рр.). Перед німецько-радянською війною фонди Львівського філіалу Бібліотеки АН УРСР нараховували близько 2 млн. одиниць зберігання.


Під час Другої світової війни німецька влада об’єднала наукові бібліотеки Львова (університету, НТШ і Народного дому, інституту Оссолінських, педагогічну, технічну) в єдину мережу Staatsbibliothek Lemberg. Пограбування Бібліотеки відбувалося протягом усього періоду німецької окупації, зокрема, великою втратою були оригінали гравюр А.Дюрера. У 1944 році вивезено до Кракова найцінніші збірки книг, рукописів стародруків (300 інкунабул) та понад 2-х тисяч мистецьких творів. Частину фонду, в т.ч. цінну колекцію рукописної україніки, у 1946 р. виявили у Нижній Сілезії, але до Львова вона не повернулась. Зараз зібрання відділу рукописів Бібліотеки НТШ зберігаються у Польщі: в Національній бібліотеці у Варшаві та Національному закладі ім. Оссолінських у Вроцлаві. Бібліотека зазнала значних втрат і в повоєнні роки. За наказами радянського уряду, в рамках “передачі історичних і культурних цінностей польського народу Тимчасовому Урядові Національної Єдності Польської Республіки” протягом 1945-1947 рр. було вивезено до Польщі понад 217 тис. одиниць зберігання, в т.ч. – рукописів і стародруків, – що складало 70 відсотків фонду “Оссолінеуму”, а також цінний архів Івана Вагилевича. Подібні передачі до Польщі здійснювались і пізніше (остання – у 1987 р.). У 1949 р. 10 тис. томів було вивезено до Москви, в Бібліотеку АН СРСР. Декілька цінних особових фондів українських літераторів і вчених у 1950-х роках було забрано до Києва (архіви Івана Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки, О.Маковея, А.Крушельницького та інших – до Інституту літератури НАНУ; збірки В.Гнатюка та Етнографічної комісії НТШ – до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії НАНУ; збірки Ф.Вовка – Інституту археології НАНУ, а Греко-католицької митрополичої консисторії – до ЦНБ ім. В.Вернадського). У 1952 р. у “спецфонді” було знищено велику кількість творів українського мистецтва. У різні роки директорами були – Т.Зеленко, академік АН УРСР В.Щурат, А.Одуха, Є.Іванців, В.Машотас, Є.Стасюк, М.Лізанець. У 1991-2003 рр. бібліотеку очолювала д-р іст. наук, професор Крушельницька Л.І., з 2003 р. – д-р іст. наук, професор Романюк М.М.