ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871 -1936)

"Саме ця, доведена до граничної стислості, міцністю схожа на сонет,
драма новели виникла не довільно. Народність дає сили його новелам"
(Олесь Гончар про новели В.Стефаника)

Народився 14 травня 1871 року в селі Русові Снятинського району на Івано-Франківщині у заможній селянській родині. Після закінчення школи навчався в Коломийській гімназії разом з Лесем Мартовичем та Іваном Семанюком (Марком Черемшиною). Брав участь в організації вшанування пам'яті Шевченка, входив до таємного гуртка гімназистів. Згадував в автобіографії своє навчання у першому класі польської гімназії в Коломиї: "Ми, селянські хлопці, зайняли послідню лаву". За діяльність у таємному гуртку гімназистів був виключений з Коломийської гімназії. Закінчував гімназію в Дрогобичі, де познайомився з Іваном Франком. 1892 року закінчив Дрогобицьку гімназію і вступив на медичний факультет Краківського університету. Саме в цей період захопився літературою. З 1897 року його новели з'являються друком. Брав участь у передвиборній кампанії до австрійського парламенту (агітував за І.Франка), за що сидів 13 діб.

1897 рік - публікація у чернівецькій газеті "Праця" перших новел ("Синя книжечка", "Побожна", "Стратився"). Він став майстером соціально-психологічної новели: збірки новел "Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово".

У вересні 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну: був присутнім на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Панасом Мирним, Михайлом Старицьким, Борисом Грінченком та іншими.

У 1908 -1918 - В. Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р.

У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), у складі делегації відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 року.

Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина становили "Покутську трійцю".

Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів ("Вапліте", "Червоний шлях", "Плуг") свої нові твори. Відгуком на літературну дискусію 1925-1928 рр. стала новела "Межа" (1926), яка мала присвяту "М. Хвильовому" і була надрукована в "Літературно-науковому віснику", що його редагував Д. Донцов.

Громадськість Львова, Києва у 1926-1927 рр. відзначила 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника. У зв'язку з ювілеєм письменника Марко Черемшина написав у грудні 1926 р. етюд "Стефаникові мужики", в якому назвав його "поетом мужицької розпуки".

Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року.


Вислови В.Стефаника:
"Я свою душу пустив у душу народу і там почорнів з розпуки..."
"Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру... За них я буду писати і для них".
"Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові..."

Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем соціальної несправедливості, - такі характерні особливості індивідуального стилю Стефаника.