Місяць: Грудень 2020

Виставка «Новорічно-різдвяна казка»

З нагоди зимових свят у головному корпусі Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника відкрита виставка «Новорічно-різдвяна казка».

З приходом зими наближається період новорічно-різдвяних свят. Введення, Катерини, Андрія, Миколая, після якого в Україні кожного вечора збиралися вечорниці. Святий вечір, Свята вечеря – спільна вечеря всього роду. Коляда… Вертеп… Щедрий вечір. Новий рік або св. Василя. Другий Свят-вечір. Цикл свят завершує Богоявлення Господнє. Для українців ці свята завжди були улюбленими. На них чекали всі, та особливо діти, бо вони найвеселіші, а різдвяна ніч – найказковіша.

 

Про давні звичаї та обряди новорічно-різдвяних свят написано багато книжок. Окремі з них сьогодні можна оглянути на виставці.


Про них розповідають також представлені на виставці дитячі книжки.


Окрему групу формують спеціально відібрані коляди, які в Україні мають три значення. Це Різдвяні свята. Це пісня, яку українці виконують під час Різдвяних свят. Її також трактують винагородою за величальну пісню (О. Воропай).


Коляду, насамперед парубоцьку, прикрашає Різдвяна Зірка. Вона тісно пов’язана з євангельською легендою про Ісуса Христа, чудесне народження якого сповістила світу «Вифлеємська зірка». Так, євангеліст Матвій пише, що в момент народження Ісуса з’явилася «Його зоря на Сході» (Мт. 2:2). Побачивши її, мудреці прибули в Єрусалим вклонитися чудесному Немовляті. Про зірку євангеліст Матвій згадує ще двічі. «Тоді Ірод покликав тайкома мудреців, випитав у них пильно про час, коли зоря з’явилась» (Мт. 2:7), «І ось зоря, що її бачили на сході, йшла перед ними, аж поки не підійшла й не стала зверху, де було Дитятко. Побачивши зорю, зраділи радістю вельми великою» (Мт. 2:9–10). Зірка стала важливим символом Різдвяних свят у народних традиціях. Дослідники по-різному описують виготовлення Різдвяних Зірок. «Перш за все робилася “звізда” з різнокольорового паперу, який мастили маслом, або олією, щоб потім краще папір світився. Робили “звізду” на 5, 6, 7, часом і на 12 рогів. В середині “звізди” в колі наліплювали ікону Різдва з одного боку, а з другого робили двері, через які вкладали в середину “звізди” свічку. Роги “звізди” з’єднували ланцюгом, зробленим з різнокольорового паперу. Часом робили 2–3 ланцюги поміж рогами» (О. Іванов). «“Звізду” роблять з дерев’яної обичайки та тоненьких дощечок – шалівок. Рівно ж не п’ять і не шість, а сім. Звізда декорується кольоровим папером, стрічками. В середині – образок “Народження Христа” і свічка» (О. Воропай). «Всі колядники старалися, аби їхня звізда була найкращою. У малих та середніх звіздах світилося по одній свічці, а у великій – з якою ходили парубки – три» (В. Шагала).

У верхньому ряді експозиції представлені чотири проєкти Різдвяних Зірок (Буковина, Донбас, Закарпаття і Наддніпрянщина). Це бакалаврська робота (2020) Дарії Кіц (керівник Олена Жеребецька, кафедра книжкової та станкової графіки, яку в Українській академії друкарства очолює Сергій Іванов). Їхню основу становить восьмикутна зірка, яку в Україні називають Алатир, а саме її парна система символіки 8–4. Цей восьмикутник є характерним для української народної орнаментики в цілому. Авторка творчо переосмислила його, врахувавши регіональні відмінності традицій.


На виставці окрему увагу приділено дереворізу. В Україні він набув поширення насамперед завдяки народним майстрам. Вони виконували т. зв. народні гравюри (народні картинки). Імена більшості авторів сьогодні невідомі. Найдавніші з відомих нині творів походять із кінця XVI ст., проте поширеною є думка про існування дофедорівських «паперових образів», засвідчене діяльністю львівського міщанина Лаврентія Пилиповича, учителя багатьох митців, у тому числі помічника Івана Федоровича Гриня Івановича із Заблудова. Із датованих перші походять із 1653, 1659 і 1661 рр. Розвиток народних дереворізів у першій половині XVII ст. тісно пов’язаний із діяльністю друкарні Києво-Печерської Лаври, де поряд із книгами продукували аркушеві дереворити для прочан та інших відвідувачів Лаври. Згодом відомими стали інші осередки станкової ксилографії: у XVII–XVIII ст. – Львів, Чернігів, Почаїв, у ХІХ ст. – с. Плазів на Любачівщині, околиці містечка Борзни на Чернігівщині. Із появою у ХІХ ст. масового друку дешевих лубків цей жанр українського естампа занепав. Найпізніший відомий зразок народної гравюри був придбаний 1909 р. на ярмарку в Станіславові (нині — Івано-Франківськ). Домінуючою тематикою творчості народних майстрів була релігійна. Найпоширенішими стали зображення Ісуса Христа і Пресв. Богородиці, а серед агіографічних — образ св. Миколи. Вони відображають духовний світ українців, дають уявлення про популярність тих чи інших святих у народі.


Більшість із представлених на виставці народних дереворізів є частиною колекції Юзефа Ґвальберта Павліковського (1793–1852), який одним із перших, хто почав цікавитися графічними творами народних майстрів. Поміщик, правник та урядовець австрійської адміністрації, він виконував функцію придворного секретаря у Відні. Для нього колекціонерство було способом збереження наукового і культурного доробку народу, позбавленого власної держави. Втілюючи у життя свої плани, саме він звернув увагу сучасників на недооцінену тоді творчість народних умільців. У цьому йому активно допомагали рисувальник, гравер і бібліотекар Каетан Вінцент Келісінський (1808–1849) і вчений Теофіл Жебравський (1800–1887). Усі вони до сьогодні збереглися у доброму стані. На них немає характерних знаків використання. Це дає підставу припускати, що відбитки найчастіше потрапляли до колекції не з селянських домів, а їх купували у крамарів або замовляли безпосередньо у майстернях. Окремо на це вказує домінування у колекції не кольорових відбитків, які, на думку дослідників, не могли подобатися простому користувачу. Відбитки виконані з дошок XVIII–ХІХ ст. Вони відображають різний рівень виконання мистецької та ремісничої майстерності дереворитників, про яких ми маємо дуже скупу інформацію. Повним іменем і прізвищем підписалися Антоній Цеховіц і Олександр Цеґленцький. У той же час у колекції Ю. Ґ. Павліковського налічується 25 варіантів сигнатур. Твори народних майстрів мають виключно релігійний зміст. Усі вони виконували культові функції. Завдяки їм серед неписьменних людей ширилися знання про святих покровителів і чудотворні ікони. Сьогодні важко переоцінити історичну і мистецьку вартість колекції Ю. Ґ. Павліковського. Вона захоплює і вносить нові знання про духовність та естетику наших предків. Більшість із представлених творів експонували на виставках «Зустріч. Народні дереворити з колекції Юзефа Ґвальберта Павліковського, що зберігається у Львові» в Етнографічному музеї ім. С. Удзєлі у Кракові (2014), а згодом у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України під назвою «Народний дереворит у художніх збірках Львова» (2017).

На виставці представлені вироби із соломки, які належать до одного з найдревніших видів декоративно-ужиткового мистецтва. Перші такі пам’ятки зустрічаються вже в часи неоліту. Переважно це найрізноманітніші побутові предмети, які були поширеними у всій Європі. В Україні перший із відомих виробів такого типу датується XVIII ст. Найбільшого розвитку мистецтво виготовлення плетених виробів із соломи досягло у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. У цей час Україна славилася виготовленням побутових предметів, у тому числі солом’яних посудин великого розміру, скринями для зберігання дрібних предметів. На українських землях із соломи робили одяг (брилі, пояси), а також взуття. Солому використовували і для дитячих іграшок. Окреме місце в житті українців посіли вироби з соломки, якими прикрашали оселю. Їх виконували з соломи різних видів злаків (пшениці, жита, вівса). Оскільки їхній асортимент завжди був надзвичайно широкий, то це впливало на художню специфіку творів. Соломка добре гнеться, розщеплюється по всій довжині, гармонійно поєднується у виробах з іншими видами рослинної сировини, а також з деревиною, металами, шкірою, тканинами, пластмасами. Її деколи фарбують природними і штучними барвниками. Переплетення у різних комбінаціях створює конструктивну основу й ритмічний візерунок. Особливого забарвлення виробам додає природний золотий блиск соломки. На зимові свята із соломки виготовляли «павучки», обереги і прикраси української оселі на свята. «Павучка» кріпили до центрального сволока увечері перед Різдвом. Вони трималися на довгих волосинах із конячого хвоста і постійно крутилися у різні сторони, справляючи враження живих істот. Для створення цієї прикраси найчастіше використовували житні стебла. Нарізані соломинки різних розмірів скріпляли за допомогою нитки, яку пропускали через порожнину. Так виготовляли квадратики і кубики різних розмірів. Найбільшу фігурку брали за основу. На її боках кріпили павучків меншого розміру. Інколи у середині основної фігури розміщували декілька квадратиків та ромбиків мініатюрного розміру. Кожен із них є неповторним і вражає своєю ажурністю.

Кілька різдвяних «павучків», а також ангелів для виставки виконала із соломки Олеся Семчишин-Гузнер, старший науковий співробітник відділу українського мистецтва ХІХ – початку ХХ ст. Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, кандидат мистецтвознавства, автор багатьох науковий праць, у тому числі монографії «Модест Сосенко (1875–1920)» (2020).


На виставці можна оглянути витинанки, які в українській народній творчості формують окремий вид декоративно-ужиткового мистецтва. Їх вирізають (витинають) ножицями або ножем зі шкіри, тканини, кольорового паперу та інших матеріалів. В Україні поява витинанок пов’язана насамперед з оздобленням одягу, збагаченням його візерунками зі шкіри, чи тканини. З появою паперу витинанки активно почали використовувати в оздобленні житла. Їх виготовляли з кольорового глянцевого паперу, згинаючи аркуш удвоє, вчетверо або увосьмеро. У другій половині ХІХ ст. їх використовували для оздоблення стін, сволоків, вікон, полиць, груб, коминів. Згодом вони набули популярності в оформленні клубів, читалень тощо. Розквіт української витинанки припадає на кінець  ХІХ – на початок ХХ ст. Вже в 1894 р. паперові витинанки експонували на Загальній крайовій виставці у Львові. У делікатному ажурному папері бачили потенціал, вартий уваги професійних митців, які шукали нових ідей. На підставі збережених пам’яток можна говорити, що українські витинанки поділяються на одинарні (з одного аркуша, суцільні) і багатошарові (складені і накладні). За характером композиції вони бувають симетричні й асиметричні. Найпоширенішим у витинанках є геометричний і рослинний орнаменти, але трапляються також антропо- та зооморфні фігурки, зображення предметів побуту тощо. Безумовно, витинанки мають свої регіональні художні особливості. Традиції витинанок збереглися до сьогодні. Велика роль у цьому належить новорічно-різдвяним святам, коли відомі і малознані митці прикрашають ними домівку.

На виставці представлені витинанки, які спеціально виконала Оксана Овчарук, реставратор відділу поліграфії та первинної реставрації фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. Усі вони нагадують багатокутні сніжинки, які часто розміщають на шибках вікон.


Виставку доповнюють листівки, які походять із колекції Івана Гречка, громадського і релігійного діяча. Під впливом знайомства з родинами Сельських, Колесс, С. Щурата, С. Караффи-Корбут, Ю. Редька, К. Звіринського, а також В. Вітрука почав збирати речі, які могли знищити з ідеологічних міркувань. Більшість із листівок виконали відомі митці української діаспори.


Лариса Купчинська, в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України імені В. Стефаника, кандидат мистецтвознавства, доцент

 


Шановні відвідувачі! Колектив Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника запрошує Вас до перегляду виставки і вивчення її фондів. Експозицію підготували співробітники Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, відділу бібліотекознавства і відділу організації фонду та книговидачі Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника.

Опубліковано root в Без рубрики